471 views

В’ячеслав Хім’як: про Тернопіль, цифри, мрії та парашут (фото)

Актор Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка,  народний артист України, завідувач кафедри театрального мистецтва ТНПУ імені В. Гнатюка, професор В’ячеслав Хім’як  відзначає 70-річчя.

За його плечима  сотні ролей в театрі, режисерські роботи, зйомки в кіно. В’ячеслав Антонович – майстер художнього слова, виконавець творів  Кобзаря,  номінувався  на здобуття Шевченківської премії за моно-виставу «Душі почину і краю немає». Ювіляр  друкується у  професійних журналах, має навчально-методичний посібник для студентів з тренінгу акторського мистецтва.

Ми вирішили вести мову навколо цифр його життєвого сценарію. І то вибрали тільки ювілейні. Почали з найменшої – 25.

– Ця цифра  засвідчує чвертьвіковий відрізок моєї педагогічної діяльності. Я починав, як викладач музичного училища ім. С.Крушельницької. У мене там  з акторської майстерності було 4 випуски. Паралельно  був педагогічний університет, де я 5 років працював  на кафедрі  музикознавства, методики музичного виховання та акторської майстерності, яку очолював професор Олег Смоляк. А потім з’явилася нагода працювати автономно. Кафедру театрального мистецтва я очолюю уже 10 років.

– Тобто, є потужна школа  актора Хім’яка, яку пройшли учні з  села і міста, стали акторами високого рівня. Я не можу не сказати про вашу крилату фразу щодо професії актора:  “Це професія десантника: парашут або розкриється, або ні.”

– Так насправді. І я радий, коли відкривається цей парашут у мене на очах.

Чомусь з’явилася тенденція приховувати, що походиш із села. Та цим гордитися треба! Бо вся еліта нації має сільське коріння. Може перші і менш начитані, але  потім наздоганяють. Але коли треба відчути на ногах росу, вдихнути аромат калини над річкою чи пахощі бузку, то сільські це вміють робити на генетичному рівні, в них це правдиво і щиро. Тішить, що вони всі  виходять у світ конкурентноспроможними, здатні працювати з різними режисерами  не тільки з В’ячеславом Жилою, Олегом Мосійчуком, а й Федір Стригун ними задоволений, Сергій Кузик гарно відгукувався. Я завжди кажу, що творчість – це духовне поняття. Прогрес  є лише тоді, коли ви маєте віру і готові робити малі і великі стрибки у невідоме. Їм це вдається робити і я ними пишаюся.

Урбаністика подіяла на всі покоління, студенти  дуже різні в порівнянні поколінь. Тепер я лише заїкнувся про драматурга чи актора, а студент з гаджетом уже все розповість. Я не міг так швидко свого викладача здивувати, бо треба було в читалку йти, передивитися літературу і вже  на другий день показати свої знання. А сільські й міські діти ментальністю  різняться. Хоч зовні всі модні і красиві.

– Наступна цифра, яку ми  обговорюємо – 45. Це  відрізок часу вашого тріумфу на  сцені Тернопільського театру, куди ви прийшли 1974 року…

– Думав, що їду на кілька сезонів. Дуже хотів зіграти Платона Кречета. Мій перший вчитель – керівник народного театру у Кам’янці-Подільському, де я працював два сезони, сказав, щоб я їхав на захід, там ще є Україна. В той час у нас працював Анатолій  Бобровський і так склалося, що я приїхав до Тернополя. Ще й у Бобровського три місяці жив, поки квартиру обставили, а відразу трикімнатну дали моїй сім’ї з двома дітьми.

Дякую долі, що так вийшло. Я реалізував себе у великих, провідних ролях, які я люблю. Тут у мене сформувалося амплуа соціального героя. Платон Кречет, Павка Корчагін, Синьйор з вищого світу, Іван-хлібороб, Тев’є- молочар,  Отелло, Мазепа, Шевченко…Зірки склалися так, що я реалізував себе на сцені і у  викладацтві…

– І цифра 50. Саме скільки років ви служите  своєму найголовнішому покликанню – акторству.…І розпочалося воно…

– Мріяв про журналістику, але заняття в драматичному гуртку школи, потім у рідному селі Кептинці, що  за 5 кілометрів від Кам’янця-Подільського, переважило і я вже себе в іншому не бачив. Сам ставив інтермедії, виступали на конкурсах, нагороди привозили. І я пішов у драму, закінчивши Московський університет культури. І вони звідти порадили, щоб я причалив до театральної студії чи театру, бо я добре звучу.  І випадково, йдучи з мамою на базар, я побачив афішу народного театру при  Кам’янець-Подільському будинку культури. Мене там прослухали і я пройшов. Щастю меж не було. Давали характерні ролі.

Завдяки гастролям з цим театром я вперше побачив море, Одесу, Вінницю. Потім поїхав поступати в інститут, а опинився у студії при Київському театрі імені І.Франка. А за розподілом  у 1969 році я поїхав у Хмельницький, де у мене вже  з’явилася друга дитинка. А вищу освіту я здобув уже тут, у Тернополі.  Я вдячний і Хмельницькому театру, там також і ролі були гідні, і гастролі солідні. І батьки близько, можна було їздити в гості.

– Активно ви почали зніматися в кіно у 1989 році і днями їздили на зйомки  казки у Тараканівський форт… Це також відрізок ювілейний – 30 років… Я закохана у вашого героя пана Юзефа Шиманського із серіалу «Час збирати каміння»…Він негативний, але такий правдивий…

– Найяскравіший і для мене  цей серіал. Ми знімали його з Іваном Андрощуком  п’ять років у Карпатах, у серпневі відпустки. Мене завжди вражає фанатизм тих, хто робить кіно, це одержима професія. Потім у мене були епізодичні ролі у фільмах. А найсвіжіший в минулому році, він уже вийшов на екран – «Екс». А щойно їздив на зйомки української лицарської  казки про боротьбу добра і зла “Джура-Королевич” , яку знімають на Рівненщині. Я там дуже позитивний герой – селянин, який протистоїть злу ціною власного життя. Я  сказав ворогу: “Будь ти проклятий!” і плюнув йому в обличчя, а він мене вбив.

Захоплююся  тим, як знімають сучасне українське кіно. Побачив багато апаратури, про яку тільки читав. Тепер з двох-трьох дублів знімають, а краще з першого разу. Але мені казали: «Стоп. Це не театр!» Мені хотілося з одного дубля все зробити, театр – це яскравіше, спресованіше. Ти на сцені дублів не маєш. А тут ще є варіанти, які оцінює режисер. Подумав, що ще зміг би якусь таку роль, як В’ячеслав Тіхонов у «Сімнадцяти миттєвостях весни зіграти». Може й Річарда Третього ще  втілив би. Але це дуже сміливі думки.

– Все може бути здійснено, адже у нас лишилася одна цифра – ювілейні 70. Ще чи вже? Тут нема однозначності, як на мене.

– Асоціації у мене з нею – вікові. Я зрозумів, що подорослішав. А вперше я про вік свій задумався отак у років 50. Була перерита дорога, обходити далеко, а щоб перескочити, треба було  згадати, з якої ноги це зробити. І я підловив себе, що раніше я не задумувався над цим, з місця на півтора метри легко скакав. Уже точно знаю, що не зможу того зробити, що робив у сорок, не зможу зіграти тих ролей, що не належать до категорії дідів.

– Скажемо, дорослих чоловіків, які знають ціну  своїх вершин і висоту, на яку можуть встановити планку. Хоч ви, як і я, знаєте, що  не ми відаємо виміром наших можливостей. І, якщо «життя-театр», то який жанр переважає у вас?

Я бачу в ньому драму, навіть  переважає трагедія. Суть життя – драматична. Все, що є живе – має померти. Категорія народження, категорія смерті, а між ними пошук, чому ти прийшов на цей світ. Я  тут схильний   до драматизації процесу. Люди западають на гумор, як захисну реакцію, а я такий, як є. Серйозний і зосереджений.

– А ми зараз це перевіримо за нумерологією. Ви дивувалися, що я так оперувала числами, підрахунками. Це  були  цифри  з тематичних розділів вашого життєвого  сценарію. Але я помітила, що одна цифра  з віх вашої біографії постійно проситься бути щасливою…Ви могли на це не звертати увагу, але може ви маєте пієтет до якогось числа?

–  Я не дуже в це вірю. Але найчастіше мене супроводжує  дев’ятка.

– А за моїми даними вас   просто любить це число. Народився – 19 серпня у 1949 році. 19 листопада 1969 р. уперше вийшов на професійну сцену Хмельницького драмтеатру. У 1979 р.- присвоїли  звання заслуженого, а в 1999 р. — народного артиста України. За древньою нумерологією: число  9 – це духовна зрілість і мудрість людини,  торжество духу над матерією. Воно найсильніше з простих чисел, в той же час ніжне і м’яке. Наповнене любов’ю до навколишнього світу, пов’язане з божественним початком. Тим, кого любить ця цифра – надані  хороший інтелект і видатні творчі здібності. А з мови чисел  перекладається як духовне просвітлення і духовна інтуїція. Люди-дев’ятки  є справжніми мудрецями. І як тут не повіриш нумерології? З роси і з води вам, шановний В’ячеславе Антоновичу.

– Це неймовірно! Так просто з числами і як складно!А я бажаю всім, а нашим читачам,  зокрема, щоб вони міцно стояли на землі, а головою торкалися зірок і мирного неба…

 Людмила ОСТРОВСЬКА.

Джерело: “Про Те”

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.